Я, якій виріс у місті, де вірити в Бога є хворобою, мав справу з такими людьми. За цей час я звикся до того, що я ненормальний. Що треба збирати гроші, а не їх роздавати. Треба красти, а не бути чесним. Хабарі є нормою, а не виключенням. І раз ти є інвалідом, то тим більше мусиш платити. Якась дивна ситуація: раз тебе покарав Бог, то ми з тебе ще здеремо три шкури, ніби Сам Бог так все вчинив!
А тепер я зрозумів, що ситуація трохи змінилася. Вірити стало модно. Церковні предмети стали актуальними. Подорожі по святих містах стали екзотикою для тих, які втомилися від відпочинку у звичайних курортах.
І мені стало сумно, через те, що Святиня стала паплюжити. Як мені огидні ці бабці, які не допускають в Церкву дітей та молодь. Як мені огидні ті, які приходять до Церкви щоб Там керувати і бути, а не служити. Ці люди не тільки не виконують Євангеліє, але і дуже часто вчать іншим як Ним треба жити. Кажуть роздавати, а самі збирають. Вчать молитви, а самі не бувають у храмі. Говорять про Бога, а Його зовсім не знають.
Чого так сталося, що саме ім’я християнина використовують ті, які не належить до Христа! Тепер я розумію чого у Святому Письмі так писали Апостоли та Євангелісти. Бо вони писали до “своїх”. Святе Письмо не є для чужих! Його мають читати ті, які зустріли Христа, а не люди з вулиці. А то виходить така профанація. Якійсь невіруючий починає читати Святе Письмо і що він бачить? Бачить, що Христос одне говорить, а віруючі живуть інакше! Що Церква вчить правильно, а ніхто цього не виконує. Не дивно, що нормальна людина може впасти у шизофренію, коли бачить таку поведінку.
Хай вже з лікарями, які беруть хабарі! Хай навіть з тими, хто відверто краде і дурить народ. Ті, які під Законом, під Законом і загинуть. Але як можна пояснити поведінку священиків, які говорять матері хворої дитини, що це за її гріхи? Як можна виправдати тих, які мають любити, а несуть саму смерть? Тих, які закривають доступ до Самого Джерела своїми особами та своєю поведінкою.
Я зовсім нікого не осуджую. Недавно читав статтю про відхід від Церкви. Тези банальні. Священики керують як хтять, світським нічого не дають. Там нема Бога. Це все так банально і просто. І лише гарна мова статті та реальні цікаві факти звернули мою увагу. Але я не хочу знову писати те саме, що в тисячний раз говорю іншим. Мене самого мучає, що я маю боротися з іншими в Церкві. Боротися зі священиками, які говорять ересі. З парафіянами, які ведуть свою гру. Чого людина не може так просто жити, вірити, молитися? Чому одразу на неї нападають з усіх сторін і то “свої”? І я зараз зовсім не про диявола думаю. Мене мучає і приводить до смутку те, що ми є розділені. Протестанти біжать за грошима і хочуть тут добре жити й при цьому використовують Слово проповіді для збагачення. Ми взагалі сидимо молимося. Про православних я взагалі мовчу. І це при тому, що говорить Папа. При тому, що нам заповідав Сам наш Господь!
Ось і виходить, що якась “бабушка”, яка молиться в церкві, може вважати себе експертом у Божих справах і замість того, щоб любити — вчить, навертає, спасає.
І в такі моменти до мене приходить спокуса влади. О, якби я був священиком. А ще краще єпископом, ні — Папою! Але владою не можна достукатися до серця!
А ще мене пантеличить те, що добрих людей можна знайти поза Церквою. Так вони курять і часто п’ють, але вони роблять. Так я розриваюся між Церквою, Яку люблю і людьми. Хочеться їх вести до Церкви — а нема куди вести. Хочеться змін у самій Церкві, а Там нічого не відбувається! Ось і виходить, що в Церкву я просто ходжу за благодаттю (і дуже добре, що я не є священиком, бо несу там жодної відповідальності), а ця благодать намагаюся рознести серед світу. А люди ведуть себе обачно. Вони не наближаються до Церкви, стоять з далека так щоб не втратити з кругозору Бога, але не більше.
Бо так насправді в Церкві варто лише служити. В Церкву не треба йти для того, щоб пити чай чи збирати гроші і отримувати гуманітарку. В Церкву треба йти молитися, черпати звідти сили і нести цю Любов у свою родину, у своє оточення, у світ.
Я є в Церкві лише для світу. Маєте проповідувати. Не словами, а життям. Досить тих, які вчать. Треба просто робити. Мити підлогу, любити, вислуховувати і навіть розвіювати бздури про Бога. Треба просто жити.
Я не сприймаю Церкву, як матір, яку треба любити, хоч вона і негарна і стара. Для мене Церква це примхлива дівчина, Якій все не так і ти намагаєшся кожного разу Її здивувати. Вона для мене — це повністю паралізований, Якій так потребує Любові, що ти знімаєш свої штани, свою гідність для того, щоб Його розвеселити! Церква для мене Ісус, Якій прагне! Церква це для мене Він!
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Архимандрит Даниил (Сарычев) - Девятова Светлана 8 сентября 2006 года в 22 часа 45 минут мирно отошел ко Господу старец Даниил, старейший насельник московского Донского монастыря архимандрит Даниил (Сарычев).
В конце апреля 2006 года мне посчастливилось встретиться с архимандритом Даниилом. (К старцу Даниилу уже почти никого не пускали, после болезни он был очень слаб.) К весне 2006 года книга о православных старцах уже была сдана в московское издательство «Артос-Медиа», мы приступили к работе над второй частью о православных старицах. Рассказывая о схимонахине Любови, мы планировали упомянуть и о том, что блаженная старица Любовь в 1995 году встречалась с архимандритом Даниилом, хотелось немного рассказать и самом старце Данииле. Отцу Дмитрию Шпанько удалось договориться о встрече, но в самый последний момент встречу отменили, но дозвониться до меня и сообщить об этом не смогли, поэтому 30 апреля я приехала в монастырь (заранее), но в назначенный час никого не встретила. Я долго молилась у раки Святителя Тихона, и уверена, что именно по молитвам святого, спустя 2 часа попала в келью старца Даниила, где, по милости Божией, удостоилась получить благословение великого старца, и разделить праздничную трапезу с ним и его духовными чадами.
Нужно признаться, что за три дня до этого, во время обострения язвенной болезни, я не могла вообще принимать пишу, укрепляла себя лишь святой водой, просфорой, да монастырскими сухариками. Старец Даниил благословил есть вместе со всеми, по послушанию съела всё и исцелилась. (В тот день вечером я ждала очередного приступа боли, но всё прошло, на утро я могла уже кушать всё спокойно.) Слава Богу, за всё!
Вечером 21 сентября 2006 года, когда очерк о старце Данииле был в основном готов, внезапно наступило полное изнеможение - долго молилась лёжа, когда силы начали возвращаться, встала, подошла к шкафу с иконами и ощутила благоухание. Благоухала в правом нижнем углу бумажная икона Донской Божией Матери, купленная примерно в конце1991- начале 1992 года в Донском монастыре. (На обратной стороне иконы было написано –«400 лет основания Свято-Донского Ставропигиального монастыря (1591-1991г.г.)». Эта бумажная икона и Курская-Коренная икона Божией Матери «Знамение» (которую мне удалось в своё время приложить к чудотворной иконе), чудом уцелели во время пожара в 1995 году, когда от зажжённой свечи сгорели у меня дома на полке даже иконы приклеенные к деревянной основе. Взглянув на обратную сторону иконы, я вспомнила, как пятнадцать лет назад впервые пришла в Донской монастырь и подошла, как и все верующие, находящиеся около храма, к старцу Даниилу, который только что вышел из храма (в это время многие верующие устремились к нему и стали просить благословения). Благодарю Господа, что удостоилась встретиться со старцем Данилом вновь весной 2006 года.
